"Як білоруси львів'янина в Криму зустрічали" або X-Крим очами "западЭнця"

Думка рванути в Крим на орієнтування виникла спонтанно але безповоротно. Давно люблю орієнтуватись на місцевості, але на своїй машинці приїхати не виходило, і тому лише залишалась надія що хтось візьме в екіпаж "корисним грузом". Зізвонився з Грибником і зрадівши що він також буде там, остаточно вирішив їхати. В Суботу о 10.26 Коля зустрів мене в Севастополі (з фразою - "Прикинь тему: белорус львовянина к Крыму встречает!") і ми підібравши дружину Сергія (Кримчака) заскочили в супермаркет і погнали на старт. Їхали мальовничою дорогою від Бахчисараю до бази "Орлиный залет" по каньйону між гірськими плато. Встигли якраз на брифінг та старт. Коля допомагав у суддівстві (стояв на 27 КП), а мене пробував "підсунути" комусь. Шансів було небагато, бо всі екіпажі вже були сформовані, але тут підбігла дружина Кримчака і підвела мене до старенького ржавенького серійного тентованого УАЗика без лебідки, на колгоспних мостах, правда на Я-192. "GPS з довісочком візьмете?" - запитав я шофера Андрія. Андрій у відповідь "А машину штовхати будеш?" - "Аякже!", погодився я. Сестра Андрія (Люба) відразу запропонувала нам всім перекусити канапочками перед боєм. Почались кваліфікаційні заїзди на почерговість старту. Було два варіанти - або садити за руль штурмана, або їхати з зав'язаними очима. Так як Люба не сильно водила, Андрій всліпу виборов третє місце з кінця. Під час кваліфікації УАЗ страшенно скреготів вмираючим ШРУСом, що не добавило нам оптимізму... "Хай-джек є?" - з надією спитав я, але надія не оправдалась. Виглядало все так, що взявши пару КП-шок ми або зламаємось остаточно, або засідатимемо в складніших місцях і з евакуацій не виліземо...
Стартуємо за Самурайчиком і ледве доїжджаємо до першої КП-шки. Скрип в коробці та скрежет ШРУСа просто вбивають. Помічаємо трагічно співчуваючий погляд судей на 1-му КП. Ледве виїжджаємо на перевал, відмічаємось біля КП2 і заїжджаємо в ліс. В лісі перед нами постає картина судного для - десяток машинок порпається в болоті, розмочений грунт та слизьке листя жадібно приймають в свої обійми кожну необережну машинку. Ось вже й біла Нивка втопилась в калюжці, далі волинянка та сузучка істерично ривками перескакують з сухого на сухе, важкі машинки на великих колесиках тяжко пробивають глибоку колію де не де здаючи назад... Вже й лебідочки в хід пішли... А КП-шки все не видно. Всі рухаються в різні напрямки. Андрій впевнено добавляє газу і з лаконічною командою "тримайтесь" кидається у бій. З перших же метрів подоланого бездоріжжя я розумію, що досвід у Андрія колосальний і машинка без проблем пробивається через небезпечну ділянку та по крутому підйомчику доскакує до КП №3. УАЗик, відчувши рідну стихію на очах із старенької вмираючої машинки перетворився на бравого бойового коника і впевнено долає недитячі колії, пробиті 33-ми катками. Виїжджаємо на хребтовочку, зустрічаємо дві Тойоти: 60-ку та 80-ку, які рухаються у зворотньому напрямку. Через 10хв. Задумуємось "А чого це вони їхали назад?" - правильно, бо ми їдемо не туди куди треба. Зорієнтувавшись по GPS ветраємось трохи назад і виходимо на приємну розбиту лісову дорожку. Доганаяємо волиняночку, яка впевнено гребеться своїми маленькими колесиками по глибочезній колії, об'їжджаємо засівшу 80-ку (попередньо запропонувавши їм допомогу, але хлопці вже зачепили лебідочку і самі давали собі раду). Ось і Волинь забуксувала в ямці. Ми тільки витягнули шнурок щоб їй допомогти - а вона вже саменька пробилась. Їдемо далі, красота!, колія глибшає... В черговій калюжці Волині все-таки не хватає кліренсу і вона впевнено прилипає до дна. Розуміємо, що найоптимальніше було б вибратись з колії (це мабуть та сама "3см колія" описана розвідниками) та об'їхати калюжку справа. Розігнались, і в єдиноможливому місці перед калюжою пробуємо вискочити з колії - на останніх сантиметрах нам це вдається (Я-192 рулить!), об'їхали калюжку та витягуємо Волинь. Нас доганяє сріблястий УАЗик, з колії вибратись йому не вдалося (хоча пробував), але він ходом проскакує калюжу. Шустренька Волинь, поки ми змотуємо шнурок, знову проскакує перед нами та починає йти на затяжний підйомчик. Ми за нею. УАЗик за нами. Посередині пійому Волині не вистарчає зчеплення з грунтом і вона зупиняється, активно буксуючи колесиками. Нам, щоб не втратити хід, приходиться об'їжджати її справа по листю (тут я був впевнений, що ми теж забуксуємо) і нам чудом хватає щеплення (Я-192 легендарна гума!) і ми вже наверху. УАЗа також не видно. Мабуть теж забуксував, бо мусив збавити хід перед Волинянкою. На хребті потикались в різні сторони орієнтуючись по GPS куди не треба їхати і востаннє зустрівшись з Волиняночкою (яка чомусь поїхала зовсім не туди куди ми) ми продовжили наш рух вузенькою траверсною доріжкою прямо по азимуту на насупне КП. Краєвиди просто полонили своєю красою... Незчулись, як добрались до наступного КП, де зустрілись з квадроциклами та УАЗиком з червоним дахом. Наступне КП - технічний етап, розташоване біля мальовничого водосховища. Заїхали у вказане місце та отримали команду знімати колесо. Слава богу, домкрат у нас був, і через дві хвилини заднє колесо лежало біля машини. Суддя із злорадним виглядом вставляє манометр у колесо зі словами "а тепер я Вам його спущу... блін, так у Вас і так вже 1 атмосфера??? - ну тоді накачуйте якщо треба і ставте назад". Так ми зекономили пару хвилин... Наступні КП взяли легко, бо вони лежали на одній лінії в ущелині, і вже в сумерках добрались до розвалин старої фортеці, де й успішно відмітились. Вмираючий ШРУС все більше давав про себе знати, і підклинював все частіше, заставляючи водія панічно вирівнювати машину. Добрались до наступного КП з суддями які дали нам порізаний пазл-карту і запитали, чи є в нас гальма, попередивши що далі є два варіанти - або крутим спуском кілометр вниз, або в об'їзд 25км. Не довго думаючи вирішили спускатись. Я б не сказав, що спуск був дуже складним, грунт був сухим, піщано-каменистим, але глибока розмита канава, яка йшла поруч а деколи і по дорозі, не давала залишатись розслабленими. Ососбливо цікаво, мабуть, було машинкам з широкою базою... Успішно спустились, зібрали наступне КП. (по ходу якось обігнали білу Нивку). Довго шукали 5-метровий камінь біля дамби, чуть не впавши в саму дамбу. Далі вибрались на поля у пошуках одиноко-стоячого дерева з омеллою. Ось і Нивка нас вже догнала. Вже й домовились разом шукати. Як Ви думаєте, скільки часу двом машинам пішло на те щоб вночі знайти одиноко стояче дерево в полі 500м на 500м? - година!!! Далі довго шукали з'їзд до наступного спецетапу "брід", де успішно витягнули буханочку з річки і рванули далі в бій. Тут наш шрусик після водних процедур в броді почав неподитячому клинити та тріщати. Прийшлось повністю відключити міст і продовжувати змагання "недоприводом". А попереду ще 15кп! Взяли ще декілька КП і, прикинувши залишки пального (як виявилось потім - дуже стратегічно!) вирішили заправитись і далі рванули на пошуки Зміїної печери. З третього заходу знайшли до неї під'їзд і погнали на наступний етап. Там нас уже чекали суд'ї, вручили нам роад-бук і сказали шукати "скриті" КП! Як назло, наш GPS успішно провівши нас до 26-го КП, сказав що більше без підзарядки він працювати не буде, і тому роадбук ми проходили "всліпу", спочатку слідкуючи да легендою, а далі взагалі наобум. Чудом побачили ліхтарики вдалині та підїхали до "маркованого коридору". Коридор проводив через немаленьку калюжку, але УАЗик пройшов її на задньому мості і навіть вишкрябався на КП 00. Далі вилетіли на трасу і погнали на останній етап. По дорозі нас стурбував дзвінок Нивки, яка питалась скільки ми нарахували пішохідних переходів... Ми призадумавшись ще раз перечитали легенду, де і знайшли те каверзне завдання... По свіжій пам'яті прикинули кількості та й вписали у легенду. На 27-му КП отримали GPS-легенду, трохи підзарядили GPS і рванули далі. На КП виходили чітко, GPS серйозно допомагав - і напрямок вказував, і відстань... але місцевість була досить складною і час від часу приходилось включати помираючий передок, щоб хоч кудись виїхати... Добрались до етапу "15м протягнути авто", де себе вже не перший десяток хвилин хайджечив екіпаж лідерів. Прикинувши швидкість, та оцінивши свої шанси, я запропонував об'єднатися та пропхати обидві машинки тих 15метрів, але азарт та дух змагання взяв своє, і ми як навіжені приступили до гонок стартерів, хай-джеків, та механічних лебідок. Останні КП взяли без проблем, але так і не догнали лідерів. Вони приїхали на 10хв раніше на фініш... Але вклались в відведений час та одні із двох(!) взяли всі КП!!! На фініші нас чекала шурпа, плов, гарячі напої, нові друзі, приємні розмови до ранку, цікаві знайомства, далі не памятаю... Очухався о 11.10 сам в якомусь будиночку, вибіг і якраз встиг на закінчення нагородження. Роздав клубні диски, попрощався з коллегами по захопленню та й погнали на поїзд...